Чечельницький вісник
 

У незалежній Україні не знайшлось місця для «України»

Дата: 08.05.2020 06:34
Кількість переглядів: 92

Ми, нащадки високих технологій. Нашим дідам-прадідам навіть наснитись не могло те, що сучасники сприймають як належне: космос, газифікацію, -електро, -телезв'язки і багато дечого іншого сприймаємо як належне, Інтернет - не проблема!

Ото вже постарались! Все до наших послуг! Але в гонитві за такими високими ознаками цивілізації ми, здається, втратили набагато більше. Нова епоха - нові мораль і звичаї. Нашому суспільству вже не потрібні колгоспи з тисячним поголів’ям худоби, свиноматки з вередливими поросятами, безкінечні простори ланів, на яких працюють ланки жінок. Ми осучаснились! У людей старшого покоління, я переконана в цьому, не стихають невимовні туга і біль за тими часами.

Згадати хоча б заводи і фабрики, куди сотні, тисячі людей невпинним потоком стікались на роботу. Вони проходили, вітаючи один одного, через прохідні, розходились по цехах, поважно займаючи свої робочі місця: жили однією величезною сім’єю. І кожен член такої сім’ї був упевнений в собі, впевнений у завтрашньому дні, упевнений в майбутньому своїх дітей. А впевненість - чи не основна ознака добробуту! Не одне десятиріччя, ось так - дружніми колективами, будувалось «краще завтра». І раптом, водночас, все кудись поділось, як в прірву покотилось. Якщо будувалось «п’ятирічками», то для того, щоб все набудоване зруйнувати не знадобилось навіть двох таких термінів. В цій справі ми виявились «стахановцями», рознесли все в пух і прах за максимально стислі терміни.
Багато хто скептично ставиться до написаного про те, що було раніше. Мовляв, що було - не вернеш, для чого ворушити минуле. Я з цим не можу погодитись. Бо, як же без минулого. Адже ця історія ще не така далека і кровоточить незагоєною раною зруйнованих напівбудівель, напівколективів. Якось ми роби все не до кінця. От якби «закатали під каток» залишки минулого, хоча б слідів нашого нехлюйства не було видно.
Цього разу хочеться розповісти про підприємство, яке за радянських часів було відомим не тільки в області, чи Україні, але й на теренах усього пострадянського простору і в деяких державах далекого зарубіжжя. Воно було в п’ятірці кращих підприємств в даній галузі. Здогадались? Звичайно - це фабрика «Україна». Простіше, як його люблять називати між собою жителі району - райпромкомбінат. І про людину, яка була не просто керівником, а душею і мозком даного моноліту - Леоніда Прокоповича Козеренка.
На мою думку, не варто зупинятися на тому, що сталося після керівництва Леоніда Прокоповича, адже ті часи збіглися з роками всім відомої перебудови, коли безліч підприємств потрапили у безодню, з якої більшості так і не вдалось видряпатися. Тому. як би воно було при Козеренкові невідомо, але однозначно - він стояв би до останнього.

ЯКИМ ВІН БУВ,

звичайно знає більшість жителів нашого району.

Він був СПРАВЖНІМ, таким же справжнім, як і всі його дії. Але, безсумнівно, ніхто його не може знати краще, як власна родина і насамперед дружина, з якою в парі Леонід Прокопович прожив щасливі сорок років і виростив двох синів. Звичайно, Маї Михайлівні важко розповідати про свого чоловіка, адже це не просто частина життя, а відірвана частинка серця... боляче.

Вона з великою шаною і любов’ю зберігає речі, газети, документи, нагороди, пов'язані з трудовою діяльністю Леоніда Прокоповича, а це не одна поличка шафи. Та особливе місце займають сімейні фотоальбоми: в яких кадр за кадром проглядається щаслива сімейна ідилія. Зі слів Маї Михайлівни стає зрозумілим, що для родини у Леоніда Козеренка була особлива ніша, для неї у нього було відведене значуще місце, відокремлене від роботи. Якось він одним поважним людям сказав: «Мені інститутів та чинів не потрібно. Головне, щоб я міг забезпечити роботу, яку мені довірили і власну сім'ю». Тим і керувався.
Вищої освіти Леонід Прокопович так і не здобув. Мав спочатку чотири початкових класи та через роки «догнав» середню освіту в 11-му класі заочної робітничої школи. Хоча це не завадило стати йому висококласним керівником.
Починав свою трудову діяльність зі звичайного працівника Будинку культури. Якось йому сподобалась віртуозна гра одного баяніста, - «Я теж так зможу», - і навчився. Здається, в цьому «я зможу» і знаходиться вся життєва сутність Леоніда Прокоповича. Він йшов впевнено до наміченого, не чекаючи сторонньої допомоги.

 

Саме так він став баяністом на місцевих танцях. А ще, в 1954 році курси кінофікації, був кіномеханіком. Поряд з цим керував художньою самодіяльністю. Саме через його артистичні таланти й познайомилося майбутнє подружжя Козеренків. Мая Михайлівна гарно співала, танцювала, грала в п'єсах, а відтак – брала участь в самодіяльності цукрового заводу, а Леонід Прокопович був їхнім художнім керівником і просто не міг не помітити такої красуні.
Згодом вони одружились.
Дещо пізніше він став директором Будинку культури. Вправно справлявся зі своєю роботою молодий Леонід, умів знаходити правильні рішення, налагоджувати стосунки з людьми, а тому йому довірили відповідальну посаду - директора комунгоспу.
Як умілого керівника замітили Леоніда Прокоповича й тут. В ті партійні часи здібних керівників вміли відстежувати, і йому доручають чергову посаду - директора райпромкомбінату, де він пропрацював аж до виходу на пенсію.
За довгі роки роботи, нагороджувався подяками, дипломами, грамотами місцевого, обласного, українського та всесоюзного значень, медаллю «За доблесний труд», орденом «Знак пошани» та Трудового Червоного Прапора. Цікавими і не менш важливими, особисто для нього, та й для авторитету району, були: запрошення в 1985 році в Зоряне містечко в Центр підготовки космонавтів, де Л. Козеренкові було вручено диплом їм. Юрія Гагаріна; неодноразово нагороджувався почесними грамотами правління Радянського Фонду Миру, республіканського комітету Захисту миру «За активну участь у миролюбному русі» та іншими відзнаками. Таку їх кількість має не кожен, а він мав, бо був дійсно того вартий.
 

ІСТОРІЯ його НАГОРОД - ЦЕ ІСТОРІЯ ПІДПРИЄМСТВА

В 50-60 роки, на тому місці, де згодом розпочалась розбудова могутнього підприємства був глиняний кар'єр та невеличка столярка з пилорамою. Чомусь саме тут у 1968 році вирішено було організувати райпромкомбінат, підпорядкований Бершадському заводу «Металіст», чисельність працівників на той час складала 30 осіб.
За дворічний період на комбінаті змінилось три директори. В 1970 році керівництво запропонувало очолити сорокарічному Леоніду Прокоповичу. За справу він узявся не вагаючись і майже «з чистого аркуша». Новий директор не зупинився на тому, що отримав у «спадок» від своїх попередників. Працювати доводилося від світанку до пізньої ночі. Промкомбінат почав стрімко розбудовуватись. Вже в тому ж таки році в дію було запущено три цехи: метало дільницю з виробництва металевих банок для фарб, баків для тваринницьких ферм, «шпульок» до пензлів та крученої сітки; щітковий та деревообробний – з виготовлення щетино-щіткової продукції. На підприємстві утворився, «замкнутий цикл» виробництва: від дощечки - до щіточки.
Керівництво на чолі з Леонідом Прокоповичем і його вірними помічниками - Петром Пилиповичем Горбатовським, Петром Федоровичем Фасолею, Іваном Мартиновичем Лемцем, Георгієм Парфенійовичем Косаківським, Віктором Артемовичем Ковалем, Володимиром Михайловичем Санівським, іншими вправними, заповзятливими працівниками невпинно нарощувало оберти. В 1970 році виробництво валової продукції зросло майже в 4 рази: за два роки - від 49 тис. до 184 тис. крб. А вже через 12 років (1983 р.) воно сягнуло позначки понад 1,5 млн крб. за рік.
За якістю виробленої продукції підприємство посідало друге місце в Союзі, обігнавши Київську пропустивши вперед Кіровську (Росія) щетино-щіткові фабрики.
Ріст разючий, але на цьому Л. П. Козеренко не зупинився, дивлячись в майбутнє і визначаючи перспективу.

Спогади працівників фабрики
МИКОЛА ВОЛОДИМИРОВИЧ ТЕСЛЯ:

- Я прийшов на роботу молодим хлопцем у липні 1972 року. Моя трудова діяльність при Л. П. Козеренку: від звичайного водія до заступника директора.
У житті як на довгій ниві... У 1992 році працював головою районної ради, а невдовзі, мені районне керівництво запропонувало очолити фабрику, для мене цей колектив був рідним, тому відразу погодився (від автора: а ще по бажанню самих працівників підприємства, які неодноразово делегували своїх представників до Теслі М. В. з проханням повернутися). Та це буде згодом, а передували цьому рівно 20-ть років роботи в славному комбінато-фабричному колективі.
Окрім виробничих процесів займався ще й іншими, не менш важливими справами. Був секретарем комсомольської організації, 13 років очолював партійну, яка була базовою серед партійних організацій промислових підприємств району.
За ці двадцять років, що працював, колектив двічі заносився на обласну дошку пошани (від автора: 5 разів портрет Теслі М.В. теж був на районній дошці пошани), тричі схвалювався досвід партійної роботи. Свого часу я мав звання «Молодий Гвардієць», одержав медаль «За трудову доблесть».
За високі показники в роботі багато працівників фабрики відзначались нагородами та входили в число кращих виробничників: орденами були нагороджені Михайло Мойсейович Княжевський, Володимир Сергійович Козеренко, Марко Никифорович Беседа та інші; а тих, хто отримав медалі, взагалі важко всіх перерахувати - це величезна кількість людей, бо ж працювали на славу!
Я бачив на власні очі становлення та ріст фабрики. Цілком переконаний, що Леонід Прокопович – це керівник від Бога, з повним розумінням людини та справи, яку він на відповідному етапі виконував. Попри те, що в один період на фабриці працювало біля чоловік, враховуючи два цегельних заводи - Ольгопільський та Піщанський, а сама фабрика нараховувала більше 300-от працівників, він знав характер кожної людини. Не був байдужим ні до кого і ні до чого: починаючи від святкування дитячих та дорослих свят, різноманітних конкурсів, оглядів художньої самодіяльності, спортивних змагань тим більше до розвитку фабрики й будівництва.
За 1972 р. був збудований і повністю обладнаний цех металоконструкції загальною площею 360 кв/м, в 1974 р - приміщення щіткового цеху площею 312 кв/м в 1976 р. - деревообробного цеху площею 396 кв/м. На виробництві були запущені в експлуатацію чотири пилорами.
Також споруджено лакофарбувальну, компресорну та механічну дільниці, матеріальні склади, цех для плетіння металевої сітки, адмінприміщення.
Дбала адміністрація і про створення належних побутових умов для працюючих: було збудовано їдальню, магазин, кімнату для приїжджих, клуб на 120 місць, обладнано душові та побутову
кімнати, стоматологічний кабінет, спортивні майданчики, розпочали будівництво вулиці Фабрична, було облаштовано і освітлено тротуар від автобусної станції і до самого підприємства.
Процес виробництва пройшов стадію від повністю ручного до напів та повністю автоматизованого. Керівництво дослухалось до пропозицій раціоналізаторів з-поміж членів колективу. Люди, працюючи на конкретному місці, бачили, що саме, і як потрібно зробити, аби покращити якість, підвищити продуктивність, полегшити умови праці. Неодноразово свої рацпропозиції вносили, за що неодмінно нагороджувались Георгій Косаківський (нач. метало цеху), Микола Бажан (слюсар-наладчик).
Свого часу, М.Бажан разом з Г. Гарником (гол. механіком) у 80-их роках, на запрошення подібної фабрики в Чечено-Інгушетії (Майкоп), їздили налагоджувати і пропускати там виробничі станки.
Фабрика своїм розвитком йшла до того, що нею зацікавились споріднені підприємства інших країн. Так, в 1987 р. по обміну досвідом приїжджали директори таких же підприємств з трьох воєводств Польщі.
З 1975 р. фабрика стала членом художньо-технічної ради по оцінці якості продукції, яка засідала в Москві - та інших містах колишнього СРСР, де продукція чечельницьких умільців оцінювалась надзвичайно високо. Славилися своїми творчими задумами і художнім умінням по розпису сувенірних наборів майстрині фабрики: Р. Бакулевська, Г. Чернієвська, А.Шкільнюк, Н.Ткач та Надія Лемець, яка також очолювала комсомольську організацію і була активною у всіх починаннях на підприємстві. Щіткові сувеніри з олімпійською символікою, вирізьблені і розписані художницями фабрики, були представлені на Олімпіаді-80 в столиці тодішньої держави.
Загалом, понад 60 видів щіток виготовлялось промкомбінатовцями: малярні, художні, одежні, для взуття та одягу, для підприємств - змітальні, зерноочисні; з штучної сировини та натуральної щетини, яка постачалась з України, Росії, Білорусії, Китаю.
Художники-професіонали з усіх кінців країни добре відгукувалися про набір художніх пензлів «Савранка», він не тільки своєю назвою, але і якістю прославляв нашу Чечельниччину. Вся продукція райпромкомбінату надходила більш як в 170 міст Радянського Союзу.

 

НІНА ПЕТРІВНА НЕКЛЮДОВА

Згадувати про фабрику водночас і сумно і приємно!

Уявіть собі - величезний, колектив
день за днем, людина за людиною ставали нікому не потрібні. В це важко повірити. Впевнена, не повірив би і Л.П. Козиренко, якби побачив своє дітище сиротинцем в приймах.
До останнього найстійкіші, невеличким колективом, намагались працювати, втримати себе і підприємство «на плаву», але де там...
Я останньою залишила фабрику. Можна сказати - «сиділа на попелі», працюючи тут в охороні.
Взагалі-то, я собі не уявляла, де б я ще могла працювати.
Ще зовсім юною дівчиною у 1975 році, разом із двоюрідною і сестрою Бакулевською Регіоною Станіславівною, відразу після школи пішли до райпромкомбінату. Так розпочалась наша трудова
діяльність у щітковому цеху. І ось так - на одному місці, поруч із сестрою, промайнули-
сплинули 30 років, як мить. Та і не було в промкомбінаті такої плинності кадрів, як оце тепер на сучасних фірмах, - не було такої необхідності, адже нас цілком влаштовувала робота, оплата, інші умови, а нашою трудовою діяльністю було задоволене керівництво. Ось така повна виробнича взаємозаємність!
Звичайно я остання, але одна із багатьох, хто незмінно пропрацював тут і звідси ж вийшов на пенсію. Бо хто приходив у цей колектив, залишався надовго: знайомились, товаришували, одружувались, родили і виховували діток.
Тут також працювало багато членів моєї родини.

ДИНАСТІЇ

Так, дійсно, на фабриці працювали цілими династіями. Попередня моя співрозмовниця Ніна Петрівна - моя тьотя. І вона, і я (чим я безмежно горда, бо також працювала тут) - частина однієї великої династії Неклюдових, наш - загальний трудовий стаж на промкомбінаті-фабриці складає близько 150 років. Це щодо Неклюдових, а якщо порахувати усю рідню (так би мовити - «родинне дерево»), то ця цифра сягне набагато вище цієї позначки.
Не меншою була і династія Лемців: від батька Івана Мартиновича (майстра деревообробного цеху) та мами Євгенії Романівни (робітниці щіткового цеху), до дітей та онуків. Їх загальний стаж склав близько 100 років.
Пишу не для того щоб похвалитися, а для того, щоб ще раз підкреслити, що саме у звичайних виробничниках була міць даного підприємства. Як вірно була поставлена тут робота, сюди хотілось йти працювати цілими сім'ями! Не потрібно було нікому шукати чогось кращого, тут було все для гарного і гідного життя, а тому батьки приводили своїх дітей, а ті, у свою чергу, - нове молоде покоління.


***
Звичайно, ще багато можна було б написати про цей славний трудовий колектив. Бо кожен, хто працював на фабриці, в незалежності від віку, статі, посади, стану в нашому суспільстві, гідний того, аби згадати про нього не тільки словом, а й окремою розповіддю.
«Від невеличкого малопотужного цеху до солідного, з багатьма виробничими підрозділами підприємства, виросла наша фабрика господарських виробів... Кількість замовлень на наші вироби постійно збільшується і це свідчить про висхідний авторитет підприємства» (з інтерв'ю Л.Козеренка районній газеті «Колгоспник», 11.07.1987 р.).
Кожна цеглина закладена в розбудову райпромкомбінату в прямому і переносному значенні належить усім, хто напруженою і якісною працею підносив його престиж на високий рівень та прославляв рідну Чечельниччину. Вони не вірили в те, що їх старання, їх багаторічна праця на чолі з СПРАВЖНІМ керівником Леонідом Прокоповичем Козеренком залишаться лише в історії. А історичним «пам'ятником» цьому будуть величезні напівзруйновані і зруйновані будівлі, які височіють на горі, як спомин і нагадування про те, яким гідним і прекрасним було наше життя.
Шкода тільки, що керманичем від Бога - дано бути не кожному, особливо в державі!

Л. ШАБЕЛЬНИК, 20 травня 2010 р.


« повернутися

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування